Вайнахі: розьніца паміж вэрсіямі

Змесціва выдалена Змесціва дададзена
д афармленьне, артаграфія
 
Радок 1:
[[Файл:Krieger in Kettenpanzer.jpg|значак|Вайнаскі ваяр дзевятнаццатага стагодзьдзя.]]
'''Вайна́хі''', ''вайна́х'', ''на́скія наро́ды'' — народная супольнасьць у паўночным Каўказе й на поўначы [[Грузія|Грузіі]]) — [[чачэнцы]] (''нохчій, нохчой, «н{уо}хчой»''), [[інгушы]] (''галгай'') и [[бадзбійцы]] (''бацой''). Гавораць на блізкіх [[наскія мовы|наскіх мовах]]. Агульная колькасьць больш за два мільёнамільёны [[чалавек]].
 
'''Вайна́хі''', ''вайна́х, на́скія наро́ды'' — народная супольнасьць у паўночным Каўказе й на поўначы [[Грузія|Грузіі]]) — [[чачэнцы]] (''нохчій, нохчой, «н{уо}хчой»''), [[інгушы]] (''галгай'') и [[бадзбійцы]] (''бацой''). Гавораць на блізкіх [[наскія мовы|наскіх мовах]]. Агульная колькасьць больш за два мільёна [[чалавек]].
 
== Агульныя веды ==
Вайнахі адносяцца да ўсходняй галінегаліны каўкаскай моўнай сямьісям’і. На працягу часу шмат вайнахаў растварыліся сярод іншых народаў. Невялічкая частка дала аснову для ўзьнікненьня народаў — [[чачэнцы]] й [[інгушы]].
 
== Некаторыя паданьні аб паходжаньні вайнахаў ==
#* Вайнахі старажытны карэнны народ [[Каўказ]]ау. Іх цар меў імя «Каўказ», ад імя якога і пайшла назва Каўказ. У Грузіі ёсьць паданьне аб тым, што Каўказ і яго брат Лек (ен жа продак [[Лязьгінцы|лязьгін]]) засялілі бязьлюдныя землі ад паўночнага Каўказа да вусьця [[рака|ракі]] [[Волга|Волгі]].
#* Вайнахі паходзяць ад зьбеглага сырыйца Шама, які некаторы час жыў у Грузіі, але потым пайшоў жыць у горную [[Чачэнія|Чачэнію]] ў мястэчка ''Нашх''.
#* Частка вайнахаў паходзяць зь вёскі Нашх, якая сімбалізуе саманазву — нохчі. Лічыцца, што да дваццатага стагодзьдзя ў вёсцы быў вялікі кацёл, зроблены зь медных пласьцінаў. На іх былі напісаны ўсе вайнаскія роды. Пры спрорахспрэчках аб чысьцінычысьціні свайго паходжаньня кацёл выконваў ролю доказу для прыналежнасьці да вайнаскага народу.
 
[[Файл:Последний языческий жрец Ингушетии Элмарз с праправнучкой.jpg|значак|300пкс|Астатні паганскі сьвятар Інгушэтыі Элмарз Хаджы Хаўціеў (1766—1923)<ref>[https://books.google.ru/books?id=MNHXAAAAMAAJ&q=Khaoutiev+1766&dq=Khaoutiev+1766&hl=ru&sa=X&ei=B3xDVdO6MsWgPfbwgEg&ved=0CB0Q6AEwAA Ислам на территории бывшей Российской империи]: Энциклопедический словарь. Том I / Составитель и ответственный редактор — С. М. Прозоров; научные консультанты — О. Ф. Акимушкин, В. О. Бобровников, А. Б. Халидов; указатели — А. А. Хисматулин; = Islam in the territories of the Former Russian Empire: Encyclopaedic Lexicon. Vol. I / ed. by Stanislav M. Prozorov. — M.: Издательство «Восточная литература» РАН, 2006—. — {{ISBN |5-02-018209-5}}; Vol. I. — 2006. — P. 188. — 655 p. — {{ISBN |5-02-018420-9}} — «В 1873 г. последний ингушский жрец (инг. ''цIув'') Элмарз-''хаджжи'' Хаутиев (1766—1923) из селения Шоан, перед тем как принять замуровал свой священный белый флаг — земной символ бога Дяла — в стены святилища, долго молился, прося у древних богов прощения…»</ref><ref>[http://coollib.com/b/141800/read#t73 § 1. Принятие ислама народами России] . // Исламоведение: Пособие для преподавателя. / Э. Р. Кулиев, М. Ф. Муртазин, Р. М. Мухаметшин и др. ; общ. ред. М. Ф. Муртазин. — 2-е изд., испр. — М.: Издательство Московского исламского университета, 2008. — P. 362. — 416 p. — (Серия «Библиотека исламоведа»). — {{ISBN |978-5-903524-07-5}}. — «К XIX веку практически полностью приняли ислам ингуши. Последний ингушский жрец Элмарз-хаджи (1766—1923) принял ислам в 1873 г.»</ref><ref>''Tsaroieva M.'' [https://books.google.ru/books?id=Isdqv8kAKnEC&pg=PA258&dq=Elmarz&hl=ru&sa=X&ei=xntDVfGrBMPaPczWgcAL&ved=0CB4Q6AEwAA#v=onepage&q=1766&f=false Peuples et religions du Caucase du Nord]. — Paris: Éd. Karthala, impr, 2011. — P. 257. — 389 p. — {{ISBN |2-8111-0489-5}}</ref><ref>''Tsaroieva M.'' [https://books.google.ru/books?id=zXEiAQAAIAAJ&q=Khaoutiev+1766&dq=Khaoutiev+1766&hl=ru&sa=X&ei=B3xDVdO6MsWgPfbwgEg&ved=0CCUQ6AEwAg Les racines mésopotamiennes et anatoliennes des Ingouches et des Tchétchènes]. — Paris: Riveneuve, 2008 — P. 117. — 329 p. — {{ISBN |2-914214-32-4}}</ref><ref>''Meskhidze J.'', [http://archives.orientalstudies.ru/rus/images/pdf/a_meskhidze_2006.pdf Shaykh Batal Hajji from Surkhokhi: towards the history of Islam in Ingushetia]. // Central Asian Survey. — (March-June 2006). — Vol. 25, Issue 1-2. — P. 180. — ISSN 0263-4937, Online ISSN: 1465-3354, DOI:10.1080/02634930600903262 — «Of great interest is the evidence about 'Elmarz Hajji Khautiev (1766—1923)' [sic!], the last Ingush pagan priest (ts’u in Ingush) from the Shoa/Shoan/Shua/Shon/Shoani gorge»</ref><ref>[https://books.google.ru/books?id=PV4iAQAAIAAJ&q=Элмарз&dq=Элмарз&hl=ru&sa=X&ei=TIJDVeaKN8LuO9LEgOgG&ved=0CCoQ6AEwAg ] // Жизнь национальностей: журнал. — 2002. — № 1—2. — P. 5. — «Последний жрец Ингушетии — Элмарз-хаджи. Прожил 157 лет.»</ref><ref>''Базоркина А.'', [http://www.galga.ru/publ/3-1-0-35 Элмарз-Хаджи Хаутиев — Последний Жрец Ингушетии] // Ингушетия Life. — 03.11.2010. — «Но в 1873 году Элмарз, ста семнадцати лет от роду, замуровал свой священный флаг в стены святилища и долго молился, прося прощения и пощады у древних богов, которым он служил 77 лет. Затем Элмарз выкинул свою любимую трубку и удалился в потайную горную пещеру. Там он пробыл сорок дней в совершенном одиночестве, ничего не ел и только пил студеную родниковую воду. Так он, подобно древним пророкам, прошел очищение. Выйдя из пещеры Элмарз объявил народу, что принимает ислам. Последний ингуш, последний величественный жрец (цув-инг.) Элмарз Шоанский оставил религию предков и стал мусульманином.»</ref> з праўнучкай <small>(вёска Шоані, [[Інгушэтыя]], [[1921]] [[год]])</small>]]
 
== Крыніцы ==
{{Крыніцы}}